Сьогодні за кордоном працюють від 3 до 6 мільйонів українців. Такі цифри назвав віце-прем’єр-міністр Павло Розенко. За даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології, серед тих, хто планує виїхати на роботу до Євросоюзу в найближчі півроку, 35,6% вибирають Польщу, 12,5% – Чехію, 10,6% – Німеччину. Росія, яка була лідером за кількістю українських трудових мігрантів до 2014 року, лише на 4 місці – 7,1%.

У країнах ЄС українцям пропонують працювати руками: найбільшу кількість вакансій можна знайти в промисловості (харчові підприємства, виробництво хімії, косметики і т.п.), а також у сільському господарстві і будівництві. «Двигуном» трудової міграції з України залишається бідність. З 1 січня 2018 року мінімальну зарплату в Польщі до вирахування податків встановлено ​​на рівні 2100 злотих (14 800 грн). За підсумками ж 2016-2017 років українці в Польщі заробляли в середньому від 1826 злотих (12 930 грн) до 2800 злотих (19 830 грн) в залежності від кваліфікації. Середня зарплата в Україні в квітні 2018 року склала всього 8480 грн. Однак пояснювати постійний відтік робочої сили з України в ЄС однією лише бідністю – дуже небезпечна помилка. І ось чому.

Як Польща, так і Чехія, ведуть цілеспрямовану політику щодо залучення кваліфікованих українських трудових ресурсів. За даними дослідження Personnel Service, 24% польських роботодавців готові платити українцям «у руки» більше, ніж своїм співвітчизникам. Вони пояснюють це труднощами з пошуком працівників потрібної кваліфікації на внутрішньому ринку праці. Якщо ж говорити про Чехію, то у 2018 році місцевий уряд збільшив квоту на прийом українців в більш ніж два рази: з 9600 робочих місць до 19600. Міністр закордонних справ Чехії Мартін Стропницький заявив, що таким чином його країна реагує на відсутність робочої сили з потрібними навичками. За даними Національного банку Польщі, вже сьогодні українці мають дуже сильний вплив на економіку цієї країни: більше 90% переказів грошей за кордон здійснюються саме в Україну. Це руйнує стереотип про те, що українці потрібні європейцям лише для роботи у домах або на плантаціях ягід. Українські робітники вже стали частиною глобальних міграційних процесів, які в найближчому майбутньому будуть тільки посилюватися. Чи готова Україна до цього виклику?

Сучасний світ потребує, в першу чергу, заповзятливих і кваліфікованих кадрів. Глобалізація змінила структуру капіталу і інвестицій. В лідери вийшли країни, в яких бізнес створює високу додану вартість своєї продукції за рахунок технологій і інновацій. Їх, в свою чергу, вигадують і впроваджують люди. США і Китай вже змагаються за те, хто першим створить штучний інтелект. За планом Держради КНР, до 2030 року ця галузь повинна акумулювати $ 150 млрд., а суміжні з нею $ 1,5 трлн. На практиці це означає, що юристи майбутнього, наприклад, будуть більше взаємодіяти не з суддями, а з комп’ютерними системами, в які будуть закладені чіткі алгоритми. Вони мають брати участь в судових засіданнях на відстані в тисячі кілометрів, повинні бути консультантами, радниками, здатними співпрацювати в міжнародних міждисциплінарних командах, які вміють аналізувати ризики. Якщо нам потрібні фахівці такого рівня – треба вже зараз міняти систему освіти і професійної підготовки. У той час як розвинені країни ставлять в основу інновації і творчий підхід, наші ВНЗ (та й самі студенти) все ще котяться за інерцією паперових лекцій, на яких викладають право «для галочки».

Щоб створити комфортні умови для кваліфікованої робочої сили в Україні досить дотримуватися принципу верховенства права і прозорої системи державного управління. Ресурсів у нас достатньо. Вже сьогодні наша фармацевтична промисловість здатна замінити 94% імпортних ліків. У нас є все, щоб стати поважним гравцем на ринку харчової промисловості ЄС (виробництво цукру, плодоовочевої продукції, різних видів дитячого і дієтичного харчування та ін.). Однак разом з тим, Україна ризикує залишитися без свого величезного інтелектуального потенціалу, який в пошуках заробітку і комфорту буде все частіше виїжджати до розвинутих країн. Адже саме це – головна загроза економічному майбутньому країни. Ніхто не захоче інвестувати в економіку, в якій впроваджувати інновації буде просто нікому. Конкурентоспроможність України (як і будь-якої іншої країни) вже в найближчому майбутньому буде визначати якість трудових ресурсів.