90-ті та 2000-ні роки пройшли в Україні під гаслом безсистемного знищення громадського транспорту. З одного боку, спрацював культ автомобіля як символу успіху, а з іншого – парк техніки дійсно став старим і нерентабельним. Разом з тим, стратегічно, звичайно, це стало великим мінусом: демонтаж трамвайних і тролейбусних шляхів, як наслідок знищення автопарків, стали причиною багатьох транспортних колапсів. Одночасно з цим, звичайно, зростала кількість індивідуальних авто, які заповнювали міста. Пробки стали повсякденністю, а головне – змінилося саме мислення. Європа в цей час йшла зовсім іншим шляхом – там займалися розвитком громадського та приватного електротранспорту, створювали інфраструктуру велосипедних доріжок.

Нещодавно муніципальна влада Амстердама заявила про те, що з 2030 року в’їзд до столиці Нідерландів на дизельних і бензинових авто та мотоциклах буде повністю заборонений. І це не перша подібна ініціатива в Європі. Причина, як не дивно, суспільний запит. Забруднення повітря і пов’язані з ним кліматичні зміни хвилюють європейське суспільство куди більше, ніж питання демонстрації свого статусу і можливості доїхати до роботи на особистому автомобілі. Втім, тим, кому це необхідно, вже користується електрокаром – їх інфраструктура в Амстердамі розвинена добре. Громадський транспорт, включаючи велосипеди, також відомий давно.

Тенденція до поступової відмови від використання дизельних і бензинових авто посилюється з кожним роком. На це, звичайно, впливають і вже згадані екологічні проблеми, і скандальні дії автомобільних гігантів, які приховували реальну кількість шкідливих викидів автомобілів. Вже зараз в’їзд на таких транспортних засобах до центрів міст заборонений. В інших випадках, влада забороняє купувати автомобіль без наявності власного паркувального місця. З більш звичних заходів – збільшення податків як для власників, так і для продавців палива. Залучені кошти витрачаються на альтернативний транспорт. У Німеччині, наприклад, створюються спеціальні магістралі тільки для велосипедів, що дозволяють потрапляти на роботу за допомогою цього різновиду транспорту.

Для України поки що такі експерименти виглядають далеким майбутнім. Однак ця позиція є хибною. Справа в тому, що якщо дивитися на проблему з боку екології, то планета у нас одна, і не важливо, де саме ти живеш. Тут не вийде існувати в форматі: їздимо в Європу за цивілізацією, а вдома поводимося як хочемо. Навпаки, наші дії вдома небезпечні і для нас, і для європейських сусідів, які, розібравшись зі своїми проблемами, звернуть погляд і в наш бік. Займатися проблемою транспорту треба вже зараз і починати потрібно зі зміни парадигми, тому що директивно цю систему не змінити. Втім, це не означає, що держава не повинна діяти. Чим більшою буде підтримка, наприклад, велоруху, а також зміненого стратегічного погляду на громадський транспорт, тим швидше ми зможемо піти від застарілої потреби в автотранспорті. Головне, не стати заручниками яскравих, але одиничних проектів, таких як гіперлуп. Він навряд чи зараз здатний стати рішенням для України, а ось розвиток велотранспорту та електричного громадського – цілком може стати системною зміною.

Ми довго долали радянське бачення міста, як жорстко регульованого середовища, і вже час йти від пострадянського формату з пробками, безконтрольним паркуванням, хаотичної торгівлі та іншими неприємностями. Міста – це відображення світогляду, а тому вони повинні змінюватися разом з ними. Я абсолютно впевнений в тому, що українці зараз куди ближче до Європи, ніж можна робити висновки з точки зору стану наших міст.