Нещодавно міська рада Сан-Франциско заборонила використання системи розпізнавання осіб. Несподівана новина зі світової столиці інновацій вкотре актуалізувала дискусію про те, що важливіше: безпека або приватність. Пропоную критично подивитися на обидва терміни, що за ними криється, а також розібратися, як все це пов’язано з Україною.

Почати варто з того, що ж означають приватність і безпека сьогодні. До минулорічних скандалів з Cambridge Analytica багато користувачів соціальних мереж навіть не підозрювали, яку кількість інформації вони передають приватним компаніям і як цією інформацією можуть скористатися. Наші смартфони, до яких є сторонній доступ при установці додатків (ще й за нашої особистої згоди на передачу особистих даних) – найкращі шпигуни сучасності. На їх тлі відеокамери з розпізнаванням обличь не набагато відстають, і являють собою ще один з елементів в руйнуванні приватності. Втім, останнім часом тут намітився перелом. Не так давно творець Facebook Марк Цукерберг анонсував, що соціальна мережа стане більш зашифрованою і закритою – акцент буде зроблений на особистому спілкуванні. Іншими словами, набирає силу тенденція на зміщення акценту в бік приватності.

У питаннях безпеки також багато змін. З одного боку, після 11 вересня 2001 року відбулося вже досить часу, щоб почуття страху перестало бути таким гострим. З іншого – ряд трагічних подій в Європі показав, що проти одинаків на вантажівках поки не діють ніякі закони щодо протидії тероризму. Зате ми вже звикли до того, що для отримання паспорта потрібно здавати відбитки пальців, як від людей, що переступили закон. Ми перестали помічати повсюдну зйомку на камери спостереження. Чи стали ми себе почувати безпечніше? Велике питання, звичайно. І разом з тим журналістські розслідування підтвердили, що держави схильні зловживати можливостями щодо обмеження прав громадян, використовуючи для цього боротьбу з тероризмом як привід. Прослуховування телефонів і незаконні затримання цілком можуть бути повсякденною практикою навіть в західних країнах, якщо для цього хтось прикривається турботою про безпеку.

Розуміти динаміку ставлення до таких важливих питань необхідно тому, що логіка ажіотажу часто змушує кардинально міняти свою точку зору. Якщо вчора всі хотіли безпеки за будь-яку ціну, то сьогодні – забажають свободи за ту саму ціну. В подібних крайнощах «за всяку ціну» і є ключова загроза. І, повертаючись до прецеденту в Сан-Франциско, важливо розуміти в якому контексті він виник і не кидатися стрімголов підтримувати або спростовувати цю точку зору. Так, після публікації цієї новини я бачив абсолютно полярні точки зору у нас в Україні, які, до речі, не особливо враховували як контекст війни, так і проблеми корупції. А ці питання, звичайно, вкрай небезпечно ігнорувати. І звичайно, що більш важливо, для впровадження рішень на зразок розпізнавання осіб повинна бути суспільна дискусія.

 

Не треба ходити далеко за прикладами й у нас в країні. На початку цього року в Києві повідомляли про те, що почали тестувати систему розпізнавання осіб. Я не хочу ставити під сумнів кваліфікацію експертів, що займалися її розробкою і тестуванням, більш того, примушую себе вважати, що з точки зору технічного рішення і практичної користі там все буде добре. Але мене насторожує, що суспільство дізналося про її впровадження вже постфактум. Навіть якщо особисто я не є противником такої системи, то все одно наполягаю: важливо проводити попереднє обговорення і чітко розуміти, які цілі переслідує розпізнавання осіб. Прозорість впровадження подібних технічних рішень важлива насамперед тим, що вона знімає підозри населення. В іншому випадку ми все ризикуємо стати заручниками постійних домислів і теорії змови. Не кажу вже про простий популізм: вкрай хибно йти на поводу у більшості, тому й потрібна дискусія. І вона повинна бути такою, що призводить до прояснення позицій і кінець кінцем дозволяє знайти дійсно корисне і раціональне рішення для суспільства.