В кінці рекордно спекотного для Європи літа (за останніми даними у Франції через аномально високі температури загинуло понад 1500 осіб) ООН зважилася оголосити надзвичайне кліматичне становище. Цім подіям передували колосальні лісові пожежі в Бразилії і Росії, де влада навіть не намагалися їх гасити. Та й репортажі про стихійні лиха і спровоковані ними техногенні катастрофи в світових новинах все більше нагадували інформацію із зони бойових дій. Де, на жаль, людство намагалося черговий раз захистити планету від самого себе. Питання екології знову пролунало набатом …

Показово, але в Україні це питання довгі роки прикривалося Чорнобильською катастрофою, яка сприймалася як максимальна межа жаху, а все інше на її тлі виглядало начебто не таким страшним. Однак з часом сувора дійсність почала вносити корективи і в цю стабільно-безрадісну картину. Велика промисловість, яку побудували ще за радянських часів (і яка ще на початку не відповідала вимогам екологічної безпеки), поступово застарівала і в ХХI столітті вже стала вимагати невідкладних заходів щодо реконструкції очисних систем. Особливо це стосувалося виробництв в галузях, які найбільш небезпечні щодо впливу на навколишнє середовище. Наприклад, в хімічній, яка ще з епохи соціалізму була традиційно потужною в нашій країні.

Тут давно виник конфлікт екології та економіки, який вже довгі роки намагаються вирішувати де завгодно в світі, але тільки не у нас. Втім, в цьому напрямку намітилися де-які зміни. Так, в новому Кабінеті міністрів прийняли рішення об’єднати міністерства промисловості та екології. При цьому новий міністр Олексій Оржель зазначив, що пріоритетами відомства стане впровадження енергоефективних технологій, а також стратегія щодо зниження вуглецевого сліду від традиційних електростанцій.

Ідея того, що екологію не можна розглядати у відриві від промисловості, нарешті взяла гору на державному рівні. Питання в тому, наскільки якісними будуть рішення і чи не піде екологічний порядок денний після перших ейфорійних декларацій на другий план. Але навіть якщо так – прикриватися і далі лише економічними показниками буде вже неможливо.

Очевидно, що одночасно закрити всі брудні виробництва неможливо, це загрожує серйозним ударом по індустріальному потенціалу України. Тим більше, що приклад зникнення хімічного гіганта з економічної карти країни, а також наслідки цього зникнення у нас буквально перед очима. На жаль, через окупацію Донбасу це вже сталося з колись найбільшим і місто утворюючим хімзаводом «Стирол» у Горлівці. З лютого цього року підприємство повністю зупинене. Щоправда, підприємство закрилося зовсім не через екологію. Однак, навіть теоретичне відновлення його роботи в умовах перманентних бойових дій несе загрозу катастрофи європейського масштабу.

Є й більш свіжі приклади. Так, наприклад, із ЗМІ не зникає історія з «Арселор-Міттал», одним з найбільших металургійних гігантів країни. Юристи компанії звинувачують державу в рейдерстві і тиснуть на те, що екологічна повістка – це лише ширма. І все ж, той факт, що завод катастрофічно неекологічний, заперечувати складно.

Долі у подібних підприємств різні, але ситуація навколо більшості з них не додає оптимізму. Адже в аспекті екології (а це пріоритет зрілого громадянського суспільства) контролюючим органам всіх рівнів важливо відмежуватися від всієї цієї кулуарної метушні і боротьби за власність, а натомість ретельно працювати над виправленням порушень в питаннях захисту довкілля. Ще важливіше вводити екологічні питання в політичні обговорення не в форматі декоративних заходів заради «щось робити», а як невідкладні питання сьогодення. Цього в українській політичній культурі все ще немає. Показовий приклад: відсутність політичної партії, яка б була зосереджена навколо екологічної тематики (класичний приклад – партії Зелених у багатьох парламентах). І якщо в Європі такі партії вже стають лідерами, то у нас поки що аналогів немає і не передбачаються.

Будемо реалістами, в Україні хімічна промисловість повинна розвиватися пропорційно з загальним розвитком країни. У нас є великий потенціал для цього, але важливо пам’ятати, щоб розвиток йшов за міжнародними стандартами, без шкоди для навколишнього середовища. А це знову дозволяє мені нагадати одну з важливих тез: майбутнє української економіки має бути технологічним і тісно пов’язаним з розробками вітчизняних вчених. Без підтримки академічного сектору ми не зможемо знайти адекватних рішень для хімічної промисловості, та для збереження довкілля. Висловлюючись популярніше і простіше – весь світ покладається саме на вчених, і ми, як нація, повинні долучитися до процесу, адже мова йде про порятунок планети, а не про одиничний бізнес-проект.