Між ефектністю і ефективністю існує величезна різниця. Коли суспільство чекає на швидкі перетворення, то потрібна швидше за все саме ефективність, але замість неї часто намагаються продемонструвати яскраву картинку. З недавніх пір в ЗМІ і соцмережах активно обговорюють ідею повної ліквідації державних монополій. Давайте поглянемо, чим загрожує такий різкий крок.

На перший погляд здається, що державні монополії зокрема та державне регулювання економіки як таке – це пережиток ще планової моделі господарювання. Її характеризують і непрозорі схеми управління, і політичні цілі замість економічних, і стагнація без конкуренції. Але при цьому НАК «Нафтогаз», «Укрзалізниця», ГПЗКУ, ГАК «Хліб України» і інші організації – це стратегічний ресурс і захист від можливих суспільних коливань.

Так, за всієї проблематичності – державне регулювання передбачає роботу всіх цих структур на користь суспільства. Проте в Україні, на жаль, держмонополії традиційно блокували впровадження інновацій і розвиток ринку. Вони – чинник заборони всього нового і передового, але вони ж і чинник збереження найважливіших галузей.

Чи можливий вихід з цього зіставлення стабільності і розвитку? Думаю, так. Досвід приватизації, коли вона здійснюється поетапно, як правило, приводить до позитивного ефекту. Так само і для роздержавлення: необхідно розробити влучний план і поступово його впроваджувати, мінімізуючи всі ризики. Наприклад, у випадку «Укрзалізниці», замість тотального руйнування куди важливіше видалити політичне управління і почати поступово запускати приватні компанії в сектор комерційних перевезень.

Зваженість і тверезість дій визначають надійного партнера. Європейцям в Україні деталі минулого не здаються такими вже і страшними, сьогодні негативні емоції викликають наша  непередбачуваність і спонтанність. Зверніть увагу, всі реформи, що впроваджуються за підтримки ЄС в Україні, реалізуються не за один день, а мають тривалий перехідний період.

Так, тут можна справедливо відмітити, що українська історія наочно показує, як це може стати зловживанням і перетворитися на безкінечне відкладання будь-яких змін. Але якраз в цьому і полягає виклик – відмовитися від імітації реформ і почати їх робити.

Ще минулий Президент говорив про те, що держмонополії – це частина олігархічної системи, і вони повинні зникнути. Нажаль, тоді далі за декларування справа не зайшла, адже процес модернізації міг стартувати значно раніше. Але «Укрзалізниця» і аналогічні структури продовжували залишатися в ситуації перманентної кризи, яка з кожним роком лише посилювалася.

Зараз радник вже нового Президента з макроекономічної політики пропонує іншу крайність – миттєве «рішення». У лапках пишу тому, що варіант (цитую) «розчленувати та вбити» системним рішенням складно назвати, і цілком імовірно, що прийняття такого варіанту лише посилить проблему.

Якщо Україна і втомилася від чогось, то в рівній мірі як від непродуманих дій, так і від злочинної бездіяльності. Політика відносно держмонополій – гарний привід переламати цю негативну тенденцію і, нарешті, створити хороший і надійний майданчик для переходу на ринкову економіку. Наприклад, в Україні діє Закон про державну допомогу, який сприяє поступовій відмові від преференцій комунальним і державним підприємствам.

Така політика дозволяє поступово вивільняти засоби для розвитку, а не займатися постійним латанням дір. Приблизно такий самий процес повинен відбутися і з держмонополіями. З бездонного колодязя для дотацій ці підприємства повинні перетворитися на ефективний бізнес у конкурентному середовищі.